Євангеліє від Матфія 4:17
З того часу Ісус почав проповідувати і говорити: покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне.
Колись я підвозив своєю машиною двох молодих жінок і в однієї з них була маленька дитинка. Хлопчик десь двох років. У нього була якась музична іграшка, яку він весь час вмикав, одну і ту ж мелодію на цій іграшці. Мене ця мелодія на дитячій іграшці анітрохи не відволікала, згадалося, як мої діти колись були маленькі і в них теж були такі музичні веселі іграшки. Тому я спокійно їхав далі і було цікаво її слухати, згадувати, коли мої діти були ще маленькими. Але потім ця мелодія настільки набридла цим жінкам, що мама жартома сказала цьому хлопчику – Вимкни вже цю іграшку, а то дядя водій забере тебе собі. Вірно, дядя водій? А я їм кажу – Мене ця іграшка не відволікає зовсім. Ви знаєте, Ісус у Біблії одного разу сказав своїм учням – пустіть дітей приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне. А ця жінка каже – Ой ні, тільки не Царство Небесне. Не треба це мені. Тільки не це…
Люди звикли говорити “Царство Небесне” тільки коли хтось із їхніх родичів помирає. Проте саме в Царстві Небесному є для кожної людини надія. Надія, що навіть коли людина помре, її чекає на небесах дім нерукотворний та вічний. Який не можна зруйнувати, як будиночок Ніф-Ніфа та Нуф-Нуфа у казці про три порося. Подібно до будиночка Наф-Нафа, Царство Небесне – це небесний дім, який стоятиме вічно і ніяка смерть, ніякий злий вовк його не зруйнує своїм подихом. Але чи віримо ми в Царство Небесне? Чи чекаємо ми на нього з нетерпінням? Або нам більше хочеться, щоб нам комфортно жилося в цьому земному царстві (в Україні чи іншій країні не важливо).
Коли наш Господь Ісус Христос почав проповідувати в 30 років, весь зміст Його вчення був про те, що на небесах, де Господь, є Царство Небесне. І Він не просто казав, що воно десь там далеко, недосяжно. А що кожна людина має можливість туди потрапити. Саме для цього Він і прийшов на землю, щоб зробити для нас, грішних людей, можливим потрапити до Царства Небесного.
Бо якщо ми тільки в цьому житті сподіваємося на Христа – то ми нещасніші за всіх людей. 1 Коринтян 15:19
Чи віримо ми в Царство Небесне? Чи все ж таки для нас, людей, які живуть в Україні, де йде війна, де холодно взимку, де немає світла, води та опалення, важливіше жити в комфорті, здоров’ї та безпеці, але все ж таки в земному царстві? Що для нас важливіше?
Мені буває надсилають люди на вайбер різні всякі повідомлення, картинки про земне життя. Про земні проблеми. Про те, що люди мріють. Про бажання вирішити земні проблеми. Щоб люди були всі здоровими та щасливими і щоб не було війни. Мені надсилають повідомлення про те, як важко жити у нашій країні. Про те, який у нас поганий уряд. Про те, що влада погана, забула про людей, забила на них, краде і жирує… Про те, яка погана Росія і яка бідна Україна. І це все зрозуміло та правильно, що вони кажуть. Я реально співчуваю про те, що це люди пишуть і що це їх турбує. Вони пишуть це мені і це говорить про те, що вони думають зараз про царство земне. Це цілком зрозуміло, якщо люди, які не пізнали Христа, пишуть такі повідомлення. Вони не знають про Царство Небесне і не вірять у нього. Вони живуть у земному царстві в Україні та їх хвилює вирішення земних проблем. Але дивно, коли люди, які називають себе віруючими – проводять час лише в обговоренні земних проблем і труднощів, а нічого не надсилають мені зі слів Христа, наприклад, щоб підбадьорити мене чи інших людей. Дуже дивно, коли християни не надсилають слова втіхи іншим людям через тікток, вайбер, телеграм, про те, що є інше життя в Царстві Небесному, і що всі ці земні проблеми є тимчасовими, а Господь приготував нам Царство Небесне, і треба його шукати і до нього прагнути. Мені було б набагато цікавіше отримувати повідомлення від християн і християнок, що вони думають, наприклад, про слова Христа в нагорній проповіді – ніж про війну та її завершення. Але вони не пишуть мені про Христа. Вони пишуть про новий рік. Надсилають побажання з новим роком, щастя здоров’я, кажуть, що найголовніше здоров’я і бажають лише здоров’я. Про виконання земних бажань. Про 12 страв на Різдво і кажуть, що десь там почули, що якщо все правильно приготувати на різдво – то точно буде мир та щастя в Україні. Вони надсилають повідомлення у вайбер і тiкток про мир на землі без Путіна, без Росії, і коли вони лише про це пишуть – то це для них найголовніше. Вони не згадують про Христа. Для них найголовніше щоб скінчилася війна, щоб був мир, але мир в царстві земному, в Україні. Їм дуже потрібен мир в країні, але це не той мир, про який казав Ісус. Вони пишуть про мир в Україні без війни, але вони не пишуть про істинний мир, який може дати Христос. І це дуже сумно.
Нещодавно у нас помер собака, звали його Лунтік. Дочка дуже плакала за нього. І я плакав, бо донька плакала. А потім через місяць у доньки помер хом’ячок. Помирають люди. Брати. Сестри.
Що сказати людям, коли вмирають їхні рідні та близькі? Що сказати дітям, коли вмирають хом’ячки, котики та собачки? Я сказав доньці – що якщо Бог спочатку створив тварин і людей для царства земного, і якщо у людей і тварин є душа, то невже Бог не подбає про те, щоб ми зустрілися і з нашими рідними, і з улюбленими тваринами в царстві Небесному? А якщо Царства Небесного немає – то тоді дійсно залишається тільки плакати в розпачі.
Господь Ісус помер на хресті і приготував нам Царство Небесне… А ми про нього не думаємо. Ми його не шукаємо. Ми подібні до тих двох жінок, яких я підвозив. Ми хочемо максимально продовжити царство земне, щоб не було війни, щоб ми жили довго і щасливо, а про Царство Небесне говоримо як про щось погане, що трапляється, коли людина вмирає…
Від Луки 24:13-32.
Того ж дня двоє з них йшли до села, що віддалялося стадій на шістдесят від Єрусалиму, зване Еммаус; і розмовляли між собою про всі ці події. І коли вони розмовляли й міркували між собою, і Сам Ісус, наблизившись, пішов із ними. Але їхні очі були утримані, так що вони не впізнали Його. Він же сказав їм: Про що це ви, ідучи, міркуєте між собою, і чого ви сумні? Один з них, іменем Клеопа, сказав Йому у відповідь: невже Ти один із тих, що прийшли до Єрусалиму, не знаєш про те, що сталося в ньому в ці дні? І сказав їм: Про що? як зрадили Його первосвященики та начальники наші, щоб осудити на смерть, і розіп’яли Його. А ми сподівалися, що Він є Той, Який повинен позбавити Ізраїлю; але з усім тим, вже третій день нині, як це сталося. Але й деякі жінки з наших здивували нас: вони були рано біля труни і не знайшли тіла Його і, прийшовши, казали, що вони бачили і явлення Ангелів, які кажуть, що Він живий. І пішли деякі з наших до гробу, і знайшли так, як і жінки говорили, але Його не бачили. Тоді Він сказав їм: о, безглузді та повільні серцем, щоб вірити всьому, що пророкували пророки! Чи не так слід постраждати Христові і увійти в славу Свою? І почавши від Мойсея, з усіх пророків пояснював їм сказане про Нього в усьому Писанні. І наблизились вони до того селища, до якого йшли; і Він показував їм вигляд, що хоче йти далі. Але вони утримували Його, кажучи: залишися з нами, бо день уже схилився надвечір. І Він увійшов і залишився з ними. І коли Він з ними лежав, то, взявши хліб, благословив, переломив і подав їм. Тоді розплющились у них очі, і вони впізнали Його. Але Він став для них невидимим. І вони сказали один одному: Чи не горіло в нас серце наше, коли Він говорив нам на дорозі і коли пояснював нам Писання?
Є кілька думок щодо цього уривку, які стосуються теми Царства Небесного. А ми сподівалися, що Він є той, Який повинен визволити Ізраїля.
Біблія нам не говорить нічого про це, але я думаю можна припустити, як прикро було Ісусу, коли Він почув ці слова від учнів Своїх. Він усе своє життя присвятив тому, щоб Царство Небесне могло прийти, відбутися і здійснитися, щоб люди могли увійти туди. Без смерті Христа на хресті увійти в Царство Небесне було важче, ніж верблюдові увійти через вушко голки. І ось Христос помер і воскрес і зустрічає цих двох Своїх учнів. А вони Йому заявляють, що сподівалися, що Ісус зможе нарешті звільнити їх улюблений Ізраїль від окупації Римською Імперією. У них напевно теж були в Ізраїлі гасла на кшталт наших – Слава Ізраїлю – Героям Слава. І вони хтіли, щоб Ісус став для Ізраілю цим героєм національним. Я не знаю що думав Ісус, але я думаю Він теж у душі почав тужити і сумувати… Як колись у Гефсиманському саду. Як колись Бог засмутився у своєму серці, про те, що створив людину… У книзі “Буття”.
Ісус сумував, бо зрозумів, що цих двох Його колись учнів цікавило лише земне царство. Ісус навчав їх Царству Небесному, страждав на хресті Голгофи, мучився, помирав, робив багатостраждальні подихи, висячи на хресті, страждаючи і вмираючи, а вони Йому прямо кажуть, що вони сподівалися, що Він, Ісус, повинен позбавити бідний нещасний багатостраждальний Ізраїль. Ці учні були стурбовані земним царством. А царство Небесне їх не цікавило. Ісус помер, щоб дати людям шанс потрапити до Царства Небесного, а ці двоє учнів Його сподівалися, як вони самі сказали, що Ісус має допомогти їм вирішити проблеми в Ізраїлі, стане національним героєм, як людина з високим рейтингом, якого оберуть люди, за яким вони. підуть та звільнять Ізраїль від ворогів.
Ось тому я не дуже розумію, коли мені віруючі люди, християни, надсилають повідомлення про те, яка погана Росія і як вони вже втомились від Війни. Я не проти таких повідомлень, але мені шкода, що нас, християн у Кременчуці, більше турбує царство земне, але не Царство Небесне. Ми сподіваємося, коли вже закінчиться війна. Щоб скоріше настав мир і щоб усі нарешті були живі та здорові. Людям саме цього найбільше хочеться – щоб усі були живі та здорові та щоб скоріше настав мир, щоб Україна здобула перемогу, щоб було комфортно жити у земному Царстві. А Царство Небесне, царство Христа їх дуже мало цікавить.
І Він вдавав, що хоче йти далі…
Коли Ісус побачив цих двох учнів і зрозумів, що вони сподівалися лише на те, що Ісус вирішить проблеми в земному царстві – Ісус дуже засмутився… Він зрозумів, що Його жертва на хресті була не така важлива для цих учнів, і що для них було важливіше, щоб Він звільнив Ізраїль від ворога. І Ісус вдавав, що хоче йти далі…
Сьогодні Ісус так само може прийти до нас непомітно в образі якоїсь звичайної людини. Він може з’явитися нам в образі сусіда чи сусідки, чи знайомого, чи попутника у маршрутці чи поїзді, чи людини у черзі в АТБ чи Маркетопті, чи Аврорі. Ісус може надіслати нам цих людей, сподіваючись, що ми розповімо їм про Царство Небесне. Адже ми всі християни, хіба не так? І Ісус чекає, що ми розповімо людям про те, що незважаючи на війну, у людей є надія на Царство Небесне, треба лише вірити. Але що скажемо ми цим людям, коли їх надішле нам Ісус, а нас пошле до них? Ми швидше за все говоритимемо, що так, Путін безумець, Путін з глузду з’їхав, як уже набридла ця війна, як набридли ці відключення світла, і що вся влада продажна і погана, краде і що все погано, про народ не дбає, як уже це все набридло. І ми будемо подібні до цих двох учнів, які сподівалися, що Христос вирішить їхні земні проблеми. І нічого не скажемо цим людям про Царство Небесне. І ці люди, не отримавши від нас ніякої втіхи, будуть теж вдавати, що хочуть йти далі, як і Ісус вдавав, що хоче йти далі. Тому що ми їх нічим божим та світлим не втішили. Проте, є також щось позитивне в цьому уривку.
Залишися з нами, бо день схилився надвечір.
Коли Ісус зробив вигляд, що хоче йти далі, учні сказали Йому – залишись з нами, бо день схилився до вечора. У цих учнях було щось людське. Нехай не християнське, не божественне, не боже, але все ж таки щось добре людське. І вони сказали Христові (не знаючи, що він Ісус) – залишися з нами, бо день схилився надвечір. Тобі напевно буде холодно вночі, залишся з нами, не йди, переночуй, утрьох все ж таки веселіше і тепліше.
І тоді Ісус таки залишився з ними. Він переламав їм хліб, і тоді розплющились у них очі, але Він став для них невидимий.
У них розплющились очі. Вони раптом зрозуміли, що це справді був Ісус. Справжній. Той, що воскрес. Той, що вже в Царстві Небесному. Первенець з мертвих. Але коли вони це зрозуміли і повірили, Він став для них невидимим.
Сьогодні для нас Христос теж невидимий… Ми не бачимо Його фізично. Але якщо ми проситимемо Бога помножити і зміцнити в нас віру в Нього, в Царство Небесне, то Бог допоможе нам, і може бути що і в нас колись розплющуться очі, як у цих двох учнів. І ми не будемо більше надсилати одне одному привітання з побажаннями про Царство Земне, про світ земний, а говоритимемо одне одному те, що допоможе нам думати про Царство Небесне. І тоді можливо й у нас очі розплющуться… І хоча Христос і буде невидимий для нас, але ми відчуватимемо Його присутність у нашому серці.
Ісус сказав – Хто не прийме Царство Боже як дитя – не увійде до нього. Це зовсім не означає бути дорослим та продовжувати грати як діти в музичні іграшки, ведмедики, зайчики, лисички, ляльки, машинки. Це означає вміти не ображатися, коли тебе злословлять, принижують чи ображають. Не злитися у відповідь на зло та образи та гнівні слова. Не дутися. Не дратуватися. Не заздрити. Не думати високо про себе. Бути злиденним духом. Бути жалісливим до помилок інших людей. Терпіти ближніх, що нас ображають, не тому, що так потрібно, не тому, що ми слабкі і не можемо сказати образливе лайливе слово у відповідь, а тому що ти, бачачи те, як тебе ображають, ти шкодуєш, що ці люди ще не знають про Бога, про Його Царство Небесне, ти бачиш які вони бідні й нещасні люди, тому що не мають миру справжнього, який дає Христос, і ти боїшся образити їх у відповідь, щоб не втратити відчуття близькості та спілкування з Богом та перебування в Царстві Небесному. Це і означає прийняти Царство Боже як дитя – вірити в нього, незважаючи на всі негаразди, які можуть траплятися в житті земному.
Закінчити хочеться словами з Єванглія від Іоанна 10 – де Ісус сказав – Я прийшов для того, щоб мали життя і мали з надлишком.
